"...И случилась эта история, представьте себе, таки-да, у нас в Гайсине!" Шолом-Алейхем 1909р

Модератор: Музєєч

Відповісти
Аватар користувача
admin
Адміністратор сайту
Повідомлень: 613
З нами з: Сер жовтня 24, 2018 7:41 am
Контактна інформація:

"...И случилась эта история, представьте себе, таки-да, у нас в Гайсине!" Шолом-Алейхем 1909р

Повідомлення: # 674Повідомлення admin
Суб липня 06, 2019 6:30 pm

Зображення

ЧУДО ГОЙШАЙНЕ РАБО
— «Чудо гойшайне рабо» — так назвали у нас залізничну катастрофу, що трапилась восени саме на свято
гойшайне рабо. І сталася ця пригода, уявіть собі, таки
в нас, у Гайсині. Точніше кажучи, розпочалась не в самому Гайсині,
а за кілька станцій від Гайсина. Соболівка — зветься та станція...

З такими словами звернувся до мене гайсинський купець, з усього видно, порядна людина, і почав, не
кваплячись, розповідати, яка катастрофа трапилась у них на вузькоколійній залізниці з поїздом, що зветься там
«пустопорожній». Цю пригоду він розповів мені, їдучи теж- таки в «пустопорожньому». Було нас у вагоні тільки два
пасажири. Отож він розстебнувся, розлігся, наче в свого батька у винограднику *, і почав розповідати, смакуючи
кожне слово, і при цьому гладив собі черевце, усміхався і мав велику втіху з власної розповіді.

— Ви, я бачу, подорожуєте нашим «пустопорожнім», хвалити бога, вже другий тиждень. Отже, певно, знаєте
його вдачу? Він має звичку: прибуде на станцію, стане і забуває, що треба їхати далі. Тобто, власне кажучи, за
«розкладом» він не має права стояти більше, ніж йому визначено. Наприклад, підраховано, що на станції Затке-
вич він мусить стояти точно одну годину і п’ятдесят вісім хвилин, а на станції Соболівка, про яку я вам
розповідаю, він повинен стояти одну годину й тридцять дві хвилини — не більше. Але стільки йому болячок, наскільки
більше двох, а часом і трьох годин він стоїть і в Заткевичі, і в Соболівці. Це залежить від того, скільки часу
забирають у нього «маневри». А що у нашого «пустопорожнього» називається «маневрами» —
мені не доводиться вам розказувати. Випрягають паровоз, і бригада — кондуктор, машиніст і кочегар — сідають разом
з начальником станції, жандармом і телеграфістом пити пиво, пляшку за пляшкою.

Що робить, приміром, публіка — пасажири, значить, — під час «маневрів»? Ви ж, певно, бачили, що вони
роблять: нудять світом, мало не божеволіють. Хто позіхає, хто забивається в куток і куняє, а хто прогулюється
по «платформі», заклавши руки назад та наспівуючи стиха пісеньку.

Одного разу,— було це у свято гойшайне рабо вранці,— трапилася в Соболівці під час «маневрів» така
пригода. Коло розпряженого паровоза зупинився, заклавши руки за спину, один чоловічок, не пасажир, а просто
єврей, таки, уявіть собі, із соболівських хазяїв, допитлива людина, стоїть і дивиться. Що, власне, робить тут собо-
лівський хазяїн? Нічого. В гойшайне рабо цей соболівський єврей помолився ревно, пішов додому, пообідав.
На серці напівсвятково, напівбуденно, робити вдома нема чого, побив гойшайнес, справжнє свято починається
лише завтра, отож узяв він ціпок і пішов на вокзал «зустрічати поїзд».

«Зустрічати поїзд», треба вам знати, це звичай, поширений по всій нашій окрузі. Коли наближається час
прибуття поїзда, ви не знати чого поспішаєте на вокзал — може, кого-небудь побачите. Кого побачите? Що
побачите? Тепликівського шевця? Ободівську перекупку? Голованівського попа? Єврейські діла! Проте всі йдуть. До
речі, залізниця була ще тоді новиною, тільки недавно пустили «пустопорожній», і ще було на що дивитися, що
слухати. Але хоч би як там було, саме тоді, коли розпрягли паровоза вранці у свято гойшайне рабо, як я вам
тут розповідаю, стояв, напівсвятково, напівбуденно, соболівський єврей з ціпочком і дивився.

Зображення

Що ж з того? Здавалося б. коли соболівський хазяїн стоїть і дивиться на розпряжений локомотив —
кого це обходить? Хай собі стоїть на здоров’ячко. Та, на біду, між пасажирами був піп, голованівський піп, таки з Го-
лованівська,— містечко є таке поблизу Гайсина. З нічого робити піп теж прогулювався на тій самій «платформі»,
заклавши руки, і зупинився теж коло розпряженого паровоза. Несподівано піп звертається до єврея:
«Послу хай, Юдко! Що ти тут побачив такого?» — «Чого це Юдко? — відповідає йому трохи сердито єврей.— Мене
звуть не Юдко, мене звуть Берко».— «Нехай буде Берко,— відказує йому піп.— На що ти тут дивишся, Берко?» —
«Я стою й оглядаю диво господнє,— відповідає йому єврей, не випускаючи з очей паровоза,— як ото
через дурницю, через те тільки, що покрутиш один гвинт туди, а другий сюди, починає рухатись така величезна
машина!» — «А звідки ти знаєш,— питає піп,— що, коли крутнути один гвинт туди, а другий сюди, машина
рушить?..» — «Якби не знав,— відповідає йому єврей,— чого б я казав?» — «Кугель * ти знаєш як треба їсти,—
каже йому піп,— от що ти знаєш!» Це вже образило єврея (соболівські люди амбітні), і він озивається до
попа: «Знаєш що, панотче, давай, будь ласка, виліземо на хвилинку зі мною на паровоз, і я тобі поясню, як
паровоз рухається і чому він стоїть».

Це вже допекло попа до живих печінок. Чули таке? Оцей єврей пояснюватиме йому, як паровоз рухається
і чому стоїть?! І піп спересердя каже: «Лізь, Гершко, на паровоз!» А єврей зауважує ще раз: «Мене звуть не
Гершко, мене звуть Берко».— «Нехай буде Берко,— відказує йому піп.— Лізь, Берко!» — «Що значить — лізь? —
каже єврей.— Чому я мушу лізти? Лізь ти, панотче, перший».— «Ти ж мене навчаєш,— заперечує піп злісно,—
не я тебе. Тобі треба першому лізти». Коротше, слово по слову — вони, уявіть собі, вилізли обидва на паровоз,
і соболівський єврей почав навчати попа розуму: крутнув поволі один кран туди, другий сюди, і не встигли вони
слово вимовити, як, пойняті жахом, побачили, що паровоз рушив з місця — і гайда!

Тепер, здається мені, саме час залишити єврея з попом на розпряженому паровозі, нехай собі їдуть на
здоров’я, а ми тим часом поцікавимося: хто такий був цей соболівський єврей, що відчував у собі таку силу і
наважився вилізти з попом на розпряжений паровоз?

Берл-оцетник — так звуть того соболівського єврея, про якого я вам розповідаю. Чому його називають оцет-
ником? Бо він займається тим, що виробляє оцет, найкращий оцет у нашому районі. Цю професію він, власне
кажучи, одержав у спадщину від свого батька. Але він придумав,— так каже сам Берл,— таку машину, що
виробляє найкращий оцет. Коли б він мав час,— каже він,— то міг би задовольнити оцтом три губернії. Але це
йому не дуже потрібно,— каже він,— бо він не прагне забагатіти. Отака людина наш оцетник. Ніде не вчився,
а знає яку завгодно тонку роботу і розуміється на всяких машинах. Звідки це взялося в нього? «Усім добре
відомо, що вироблення оцту дечим нагадує,— каже він,— куріння горілки, а для куріння горілки потрібне
устаткування, як на заводі, а завод,— каже він,— має приблизно таку саму машинерію, що й залізниця. Завод,—
каже він,— гуде, і поїзд на залізниці гуде. Ніякої тут різниці. Головне,— так каже сам Берл, розмахуючи при
цьому руками,— головне — це сила, яка береться від вогню. Вогонь,— каже він,— гріє казан, і вода починає
кипіти. Вона штовхає,— каже він,— поршень, і колеса крутяться в який завгодно бік: хочете,— каже він,— щоб
воно йшло праворуч,— крутніть регулятор направо, хочете ліворуч,— крутніть,— каже,— регулятор наліво.
Це,— каже,— так просто, що простіше вже й не може бути!..» А тепер, коли я вас трохи познайомив із соболів-
ським євреєм, вам уже, гадаю, багато що зрозуміло, і ми можемо повернутися до катастрофи.

Чи мушу ще вам розповісти, який переляк і яке сум’яття почалося між пасажирами у Соболівці на станції,
коли вони побачили, що розпряжений паровоз пішов сам, не знати якою силою? Гадаю, що це ви самі можете собі
добре уявити. А переляк, що охопив бригаду? Спочатку бригада, як ви, певно, здогадуєтесь, кинулась
наздоганяти паровоз, хотіла, мабуть, впіймати його за хвіст. Але скоро всі переконались, що це марна річ: як на зло,
паровоз цього разу зірвався з місця і помчав як навіжений. Відколи «пустопорожній» ходить по наших місцях, ще
ніколи не траплялось, щоб паровоз так швидко біг. Бідолашна бригада змушена була повернутися ні в сих ні в
тих і разом з жандармом та з начальником станції склала протокол, а потім надіслала ще й телеграми по всій
колії: «Утік паровоз. Вживайте заходів. Телеграфуйте».

Можна собі уявити, який переполох викликала ця телеграма по всій колії. По-перше, ніхто не зрозумів
телеграми. Що це означає: «Утік паровоз»? Як це втікає паровоз? А по-друге, що означає: «Вживіть заходів»?
Яких заходів можна вжити, крім телеграм? І полетіли телеграми по всій залізниці. Телеграф працював як
скажений. Всі станції перемовлялись між собою. Жахлива звістка поширилась блискавично, уявіть собі, по всіх
містах та містечках в окрузі, і всюди коїлося щось страшне. У нас, наприклад, у Гайсині вже навіть розказували,
скільки людей вбито. Судилася бідолашним така страшна смерть! І коли? Саме на свято гойшайне рабо, коли
господь бог вирішує долю кожного на наступний рік! Певно, так було накреслено на небі...

Зображення

Так гомоніли у нас у Гайсині і в усіх навколишніх містечках. Важко описати, що всі пережили тоді. Але ці
переживання не зрівняти з хвилюванням і душевним болем бідолашних пасажирів, які залишилися в Соболівці
на станції, посеред подорожі, без паровоза, наче отара без пастуха! Леле, що вони робитимуть? Це ж гойшайне
рабо, напередодні свята кучки, куди податися? Хіба що святкувати тут, у містечку? Затьмарене свято!.. І
пасажири забилися всі в один куточок і почали обмірковувати своє становище і становище «втікача» (таке
прізвисько дали паровозові, що втік). Хто зна, що може з неборакою трапитись? Легко сказати! Мчить по колії така
машина сама-самісінька. Адже «втікач» неминуче зустрінеться десь посеред шляху з «пустопорожнім», який іде
йому назустріч з Гайсина через Заткевич до Соболівки. Що буде з тими нещасними пасажирами? І уява вже
малювала аварію, страхітливу катастрофу з усіма подробицями, властивими залізничним аваріям. Вони виразно
бачили перед собою перекинуті вагони, поламані колеса, людські голови, потрощені ноги, відірвані руки і
потоптані чемодани, оббризкані кров’ю!.. Раптом — телеграма! Із Заткевича прибула телеграма. Що ж сказано у телеграмі? У телеграмі сказано:
«Тільки-но промчав із страшенною швидкістю повз станцію Заткевич паровоз із
двома пасажирами. Один з вигляду еврей, другий — піп.
Обидва вимахували руками не знати що. Паровоз помчав
до Гайсина».


Зображення

Отут тільки почався шарварок. Що це означає? Єврей з попом на паровозі? Куди вони втекли? І навіщо? І хто
цей єврей?.. Туди-сюди, один від одного довідались, що єврей — тутешній, соболівський. Хто? Ви його знаєте?
Ще б пак! Берл-оцетник із Соболівки. Звідки відомо, що це саме він? Відомо! Соболівчани присягаються, що
вони здалеку самі бачили, як він стояв з попом коло розпряженого паровоза і вимахував руками... Що тут діється?
Навіщо оцетшшові стояти з попом коло розпряженого паровоза і розмахувати руками?! Люди так довго
гомоніли і галасували, аж поки чутка дійшла, уявіть собі, до містечка, до Соболівки, значить, і хоч містечко не
дуже далеко від станції, але поки ця новина переходила з уст в уста і дійшла до Соболівки — вона щохвилини
набувала іншого вигляду, кожен щось додавав свого. А коли звістка нарешті досягла Берлової хати, історія з
попом набрала такого потворного вигляду, що бідолашна Берлова жінка зомліла разів, може, з десять, навіть
лікаря змушені були викликати... І посипались на станцію жителі з Соболівки, уявіть собі, як зірки з неба, і знявся
такий лемент, що начальник станції мусив дати жандармові розпорядження, щоб він звільнив станцію від собо-
лівчан... А коли так, нам тут нічого робити. Може, краще поглянемо, що робиться з нашим євреєм і нашим попом
на «втікачі», тобто я хочу сказати — на паровозі, що втік?

Проте легко сказати — глянути, що робиться на паровозі! Хто може знати, що там робилося? Ми мусимо
вірити соболівському оцетникові на слово. Він розказує про цю подорож такі дива, що коли, скажімо, там є хоч
половина правди, то й цього цілком досить. А наскільки я знаю оцетника із Соболівки, він, здається мені, не
такий чоловік, щоб любив перебільшувати.

Про перші хвилини, коли паровоз пішов,— розповідає Берл-оцетник,— він майже нічого не може згадати, не
пам’ятає, що з ним тоді було. Не так через переляк, як через те, що він не міг збагнути,— каже він,— чого це
паровоз не хоче його слухатись. «Розум підказує,— каже він,— що паровоз після того, як удруге крутнути
регулятор, мусить негайно спинитись. А він почав мчати ще швидше. Щось, неначе десять тисяч гемонських сил,
підштовхувало його ззаду. Він біг,— каже Берл,—з такою швидкістю, що телеграфні стовпи, як мухи, мерехтіли
перед очима, голова обертом ішла, а ноги мало не підломились...» Згодом, коли він трохи отямився* то згадав,
що паровоз має гальмо, затримувач, щоб загальмувати його. «Є,— пояснює Берл-оцетник, розмахуючи руками,—
ручне гальмо і є повітряне гальмо. Таке собі коліщатко, що коли його крутнеш як слід, воно натисне на важіль
і колеса самі собою перестають крутитися». Він ніяк не розуміє,— каже оцетник,— як це могло вилетіти у нього
з голови. І він кинувся до коліщатка і хотів його,— каже, — крутнути, куди слід,— аж ось як'"не схоплять його
за руки: «Стоп!» Хто такий! Уявіть собі, піп, з переляку блідий як стіна, ледве губами ворушить. «Що ти хочеш
робити?»—тремтячи, запитує піп. «Нічого, хочу,—відповідає Берл,— зупинити машину...» —
«Боронь тебе боже,— каже йому піп,— не доторкайся до машини! Бо коли не
послухаєшся, я візьму тебе за комір і викину геть з паровоза так, що ти в мене забудеш, що тебе звали колись
Мошко...» — «Я не Мошко, мене звуть Берко»,— каже Берл і хоче пояснити йому суть коліщатка, яке зветься
гальмом. Та запеклий піп не дає говорити! «Годі крутити,— репетує піп,— ти й так уже досить крутив і
накрутив, скрутила б тебе хвороба, клята душа! Побила б тебе сила божа, перш ніж ти взявся на мою голову!..» —
«Думаєш, панотче, що моє життя мені не таке дороге, як тобі твоє життя?» — озивається до нього Берл. «Твоє життя? —
каже жовчно піп.— Яку вартість має собаче життя?..»

Це вже роздратувало Берла не на жарт, і він завдав,— каже він,— попові такого, що той повік життя
не забуде. «По-перше,— каже йому Берл,— собаки теж шкода. За нашим законом не можна,— каже він,—
навіть собаці завдати болю, бо жаль живої істоти. А по-друге,— запитує він,— чим, скажімо, моє життя менше
важить, ніж чиєсь інше життя? Хіба всі ми,— каже він,— не походимо від одного кореня, від Адама? І хіба всі не
прямуємо до одного пристановища, до могили?.. Це номер два. А ще,— каже йому Берл,— зміркуй, панотче,
яка різниця,— каже,— між мною і тобою. Я роблю все, що можу, щоб паровоз зупинився,— виходить, що
турбуюся за нас обох; а ти,— каже,— так розпалився, що ладен мене схопити й викинути з паровоза, тобто вбити
людину...» І ще багато такого наговорив він попові, читав мораль і наводив такі притчі,— каже він,— що піп
мало не луснув з досади. І, отак розмовляючи, вони побачили,—каже він,—перед собою станцію Заткевич з
начальником станції і з жандармом. Вони почали обидва, піп і він, махати до них руками, але ніхто на станції,
очевидно, не зрозумів цього їхнього розмахування руками, і вони змушені були, каже оцетник, їхати далі, тобто
до Гайсина. їдучи далі, піп зробився,— каже він,— набагато лагіднішим, але доторкнутися до машини піп Бер-
лові не дозволяв, тільки сказав йому: «Скажи мені, Лейбко, я хочу тебе ось що спитати...» А Берл на це йому
каже: «Мене звуть не Лейбко, мене звуть Берко».— «Нехай буде Берко,— відповідає піп.— Скажи мені, Берко,
ти б, наприклад, згодився стрибнути разом зі мною з паровоза на землю?..» А Берл його запитує: «Навіщо? Щоб
ми вбилися на смерть?» — «Однаково ми вб’ємося на смерть»,— відказує йому піп. «З чого це видно? —
озивається до нього Берл.— Це нічим не доведено. Коли бог схоче, ой-ой-ой, що він може зробити!..» —
«А саме?» — запитує піп. «Можу тобі сказати, панотче! — відповідає Берл.— У нас, євреїв, сьогодні свято, що зветься
гойшайне рабо. У цей день,— каже він,— на небі підписують кожній людині і кожному створінню на світі, чи жити
йому, чи вмерти; а коли вмирати — то якою смертю вмерти. Отже, одно з двох,— каже він,— якщо мені бог
прирік, щоб я вмер, то нічого не вдієш; яка мені різниця, чи знайду смерть від стрибка, чи від паровоза, чи від
грому? А хіба не можна просто так,— веде далі Берл,— ідучи рівною дорогою, посковзнутися і вбитися на смерть,
коли на те буде божа воля? Але, з другого боку, якщо мені сьогодні підписано вирок на небі, щоб я лишився
живий, то навіщо мені стрибати?»

І що вам казати? — розповідає далі Берл-оцетник із Соболівки і при цьому так присягається, що якби він
навіть був вихрестом, йому теж можна було б повірити. Він не пам’ятає, як це трапилось, але коли вони
прибули,— каже,— під Гайсин і вже побачили вдалині димар гайсинського заводу, паровоз нараз пішов тихше й
тихше, потім зовсім повільно, ледве посуваючись, і, нарешті, надумався і зовсім зупинився. В чім річ? «У
нього, очевидно, кінчилось паливо, а паровоз,— каже Берл-оцетник,— коли в нього кінчається паливо, вода перестає
кипіти, колеса перестають крутитися — і край. Точнісінько,— каже,— як, наприклад, людина, коли їй не
дають їсти...» І тоді він сказав попові там-таки на місці: «Ну, панотче? Що я тобі казав? Якби всевишній не
прирік мені сьогодні на небі, що я мушу ще жити на цьому світі, то хто зна, наскільки вистачило б палива і де б ми
зараз уже були». Так звернувся до нього Берл, а той,— каже він,— очі опустив додолу і мовчить. Що він,
нещасний, міг відповісти?.. Тільки згодом,— каже Берл,— на прощання простягнув піп йому руку і сказав:
«Прощавай, Іцко».— «Мене звуть не Іцко, мене звуть Берко»,— відповів Берл. «Нехай буде Берко,— відказав йому
піп.— Чуєш, Берку? Я зовсім не знав, що ти такий...» І більше Берл не почув від попа й слова, бо той
підгорнув поли своєї ряси і подибав назад до себе додому, очевидно, до Голованівська. А Берл подався до міста, до нас-
таки в Гайсин. А в нас, уявіть собі, він перебув свято, помолився, дякуючи богові за врятування, розповів чи не
тисячу разів усю пригоду з початку до кінця, щоразу з новими подробицями і з новими чудесами... Кожен
тягнув соболівського оцетника до себе, хотів мати його у себе гостем на свята і, до речі, почути від нього самого про
чудо гойшайне рабо. Можете собі уявити, яке радісне свято було в нас тоді!
1909

«Пустопорожній» паровоз після війни змінився на Гр280, але назва його не покинула «Пустопорожній» Гайворон-Гайсин-Вінниця

Зображення


Джерело ГАЙВОРОНСКОЕ ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНОЕ ДЕПО

Відповісти

Повернутись до “Гордість Гайсинського краю”