Зятківський договір - Договір між командуванням УГА та керівництвом Добровольчої армії

Модератор: Музєєч

Відповісти
Аватар користувача
admin
Адміністратор сайту
Повідомлень: 552
З нами з: Сер жовтня 24, 2018 7:41 am
Контактна інформація:

Зятківський договір - Договір між командуванням УГА та керівництвом Добровольчої армії

Повідомлення: # 610Повідомлення admin
Сер лютого 20, 2019 5:47 pm

Зображення


Дальший відступ. Сепаратні дії УГА. Зятківський договір. Катастрофа. Безнадійність

Залишивши позиції в районі Вапнярського Залізничного вузла, армія УНР продовжувала відступ на захід. Нами залишено Томашпіль і Комаргород. На проти денікінський фронт прибув, з району Шепетівка — Полоне, корпус Січових стрільців. Хоч пошарпана тифом, ця група була ще найміцнішою серед наддніпрянських частин, бо не приймала участи ані в попередньому протинаступі наддніпрянської армії, ані в попередніх оборонних її боях. 28-го і 29-го жовтня ця група і Запорізький корпус були в контр-наступі на Томашпіль — Комаргород — М'ясківка — ст. Вапнярка. Метою відступу було затримати рух денікінців, щоб упорядкувати наше запілля.

Після невдачі контр-наступу, фронт наш посунувся далі на захід, до лінії Ямпіль — Черневці — Джурин — Рахни. Щоб прикрити дальший відступ тих дивізій армії УНР, що вимагали відпочинку, штаб Дієвої Армії наказав Січовим Стрільцям і Запорожцям знову перейти до наступу на Томапшіль і Комаргород. 3-я дивізія в цьому наступі участи не брала; вона все відходила від одного місця відпочинку до другого, намагаючись привести себе до стану боєздатности. Після наступу, знову відступ у напрямку на Нову Ушяцю — Дунаїнці — Жмеринка. 3-я дивізія перейшла з району Могилева Подільського до району Курилівці Муровані, а звідтіля знову на захід, аж до радону м. Фельштин. Головний Державний Інспектор, полк. В. Кедровський, доповідаючи Раді міністрів УНР про ситуацію на фронті, заявив, що "нам бракує набоїв і що наше військо часто відступає, бо не має чим стріляти. Але головна причина прориву на фронті, — казав він, — є сепаратна політика галицького командування. Галицькі частини наче навмисно весь час відступають перед менш численним ворогом. Кедровський не сумнівався в сепаратних планах галицького командування." (І. Мазепа. "Україна в огні і бурі революції". Стор. 110. Т. П.).

Вуло в тому твердженні Кедровського явне перебільшення, бо головною причиною були всі причини вкупі, але було правдою, що вояки УГА в боях з Добровольчою армією не виявляли того завзяття, що було таке притаманне їм на протипольському і протибольшевицькому фронтах. Причиною цього явища була та психоза "денікіноманії", що опанувала в той час як Начальну Команду УГА, так і політичний провід Західньої УНР, що його очолював диктатор Євген Петрушевич. Прийнявши свою ілюзію за дійсність, вони вбачали в Добровольчій армії непереможну потугу, протиставитися якій не було сенсу. Ілюзія ця постала якраз тоді, коли, згідно з передбаченням Симона Петлюри, Добровольча біломосковська армія почала розпадатися і була напередодні остаточної ліквідації її армією червоно-московською.

У кінці жовтня 1919-ого року, Начальна Команда УГА перестала виконувати оперативні накази Штабу Головного Отамана. Її корпуси розпочали самочинно рух у непередбаченому штабом Головного Отамана напрямку, оголивши ліве крило фронту Січових Стрільців. Ані штаб Дієвої Армії, ані штаб сусіднього по фронті корпусу Січових Стрільців, ані диктатор Петрушевич, не були про це повідомлені… На нараді в штабі Начальної Команди УГА, в Винниці, з участю Петлюри, Петрушевича, ген. Сальського і ген. Тарнавського, молодші старшини Н.К., за мовчазною апробатою Командувача УГА, ген. Тарнавського, "в один голос заявили, що стан армії неможливий і що взагалі галицькі стрільці не хотять битися проти Денікіна." (І. Мазепа. Там же, стор. 132). Були це симптоми, що нічого доброго не віщували. Як пізніше виявилося, ще перед цією нарадою, 25-ого жовтня 1919-ого р., ген. Тарнавський вислав таємно делегацію до командування Добрармії в складі от. О. Лисняка, сот. О. Левицького і сот. Куриці. Самочинні пересунення галицьких корпусів і були власне наслідком договорення повищої делегації з денікінським ген. Слащовим…

Армія УНР продовжувала свій відступ на захід. 6-ого листопада, делеґація Начальної Команди УГА, в складі от. О. Лисняка, от. А. Ерле і сот. О. Левицького, підписала сепаратний договір на ст. Зятківці, з представниками денікінського командування, поставивши уряди Наддніпрянської і Західньої Українських Народних Республік перед доконаним фактом… Обурений Диктатор звільнив за це ген. Тарнавського і його нач. штабу, полк. ПІаманека, але хутко після того договір акцептував і доручив його оформлення наступникові Тарнавського, ген. Микитці. Таке своє рішення Петрушевич умотивував 12-ого листопада, на скликаній ним нараді, з участю представників галицького громадянства, в Кам'янці Подільськім, в наступний приголомшливий спосіб:

"Мусимо залишити думку про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіном. Лінія Директорії власними силами, це ризиковний шлях. Ми мусимо годитися з Польщею, або з Денікіним. З Польщею неможливо, бо вона може забрати собі Правобережну Україну. Росія не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійности. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!" (І. Мазепа. Там же, стор. 140, Т. П.), Ось зміст Зятківського договору:
Галицька армія переходить у повнім своїм складі, з етапними установами, складами і залізничним майном, на бік російської Добровольчої армії і віддається в повне розторядження Головного Коменданта озброєних сил Півдня Росії, через коменданта військ Новоросійської области.

Під час перебування під згаданою командою, Галицьку армію не буде вжито до боротьби проти армії отам. Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання, Галицьку армію відводиться в запілля.

З огляду на відсутність території, Галицький Урод припиняє тимчасово свою діяльність і переходить під доку російської команди Добровольчої армії. Місце перебування Галицького Уряду — Одеса.
Славну сторінку спільної збройної визвольної боротьби перевернуто… У найбільш критичний час свого існування, Соборність, на підставі Акту 22-ого січня 1919-ого року, не витримала іспиту соборної дозрілости. Соборність залишилася на папері, як архівний документ побожних прагнень. Шляхи обох братніх армій розійшлися. УГА пішла на схід, під опіку московських неділинців, а армія УНР — на захід, залишена на призволяще, назустріч своїй недолі. Чи ж зустрінуться, щоб ізнову з'єднатися?

Маршуючи одним шляхом, але в різних протилежних прямках, одні для хвилевого відпочинку від фронтової перевтоми, під московською опікою, а другі на нові страждання, вояки обох армій зустрінулися вже поінформовані про Зятківський договір. Ні в одних, ні в других не було ані взаємних закидів, ані взаємного жалю. Не вони рішали й не вони за Зятківський договір відповідали. По братньому поділилися тютюном, або й останнім шматком хліба й розійшлися, можливо навіть не цілком усвідомлюючи собі весь трагізм їхньої перехресної зустрічі. Визначений діалог, хоч і не злозичливого характеру, знаходимо у спогадах ген. Крата, коли він згадує про зустрічні діялоги між наддніпрянцями й галичанами на шляху поміж Курилівцями Мурованими і Новою Ушицею. Але на загал, спогад має оптимістиний характер. Цитуємо уривок із того спогаду:

"Дуже знайомий був цей шлях. Багато разів пересовувалися по ньому наші колони, то в наступ, то у відступ, але ніколи цей шлях не був такий сумний та такий трагічний, як у ту незабутню осінь. Наддніпрянці йшли на Захід; ішли в невідоме, босі, обдерті, без набоїв, без ліків; ішли в супроводі стогонів товаришів-побратимів зброї, що маячили в тифозній гарячці та в супроводі стогонів коней, що обабіч дороги конали з голоду, бо не було фуражу.

А назустріч — на Схід — у терени, призначені Ленікіном до розлоги Галицької армії, йшли галичани, зведені Зятківською угодою з ясного шляху боротьби до згину. Йшли на манівці рятунку особистого життя вояків та збереженя майна дорогою ціною капітуляції та підлеглости ворогові.

Здавалося, український Захід і схід розійшлися навіки. Здавалося, сини Києва і Львова, Дніпра й Дністра, ніколи вже не зустрінуться на шляху до спільної мети — Соборної України.

Проте історія вписала факти, які на віки-вічні служитимуть доказом того, що спільна кров та спільні бої, без огляду на всякі договори та міркування політиків, лучать розлучених братів. Факти ці сталися власне під час Зимового Походу, того славетного походу, коли армія УНР, без УГА, п'ять місяців мандрувала по Батьківщині, сіючи паніку у ворожих рядах та поширюючи національну свідомість і прагнення волі поміж своїми, спантеличеними большевицькою дурійкою, братами, а славетна колись Галицька Армія безпомічно догоряла, втративши ту провідну зірку, що світила їй підо Львовом, Чортковом і під Києвом.

У таких, здавалося б, найбільше несприятливих обставинах, виявилося, що обидві роз'єднані армії стриміли до одного: знову бути ралом і, як колись, разом боротися за волю України."

("Різними шляхами". "Свобода". 1-го липня 1955 р., ч. 125. Бюлетень ОбВУА. Подано з оригіналу рукопису, що не все погоджується з надрукованим у Бюлетеню.)

Дуже спізнений рефлекс на Зятківський договір знайшовся в спогадах б. адьютанта ген. Тарнавського, пізніше відомого політично-громадського діяча Д. Палієва:

"Сьогодні, з 10-літньої перспективи. розглядаючи ту сторінку історії (Зятківський договір — О.В.), немає думок поділених. Всі стоять на становищі, що політично був це промах, якого не можна допускатися навіть у найкригичнішнх хвилинах (найка рго futuro). З військового становища був це крок наскрізь фальшивий, а поповнено його наслідком злого поставлення розвідочної служби при Начальній Комадні УГА. Це й спричинило, що ми дивилися на Денікіна, як на грізну мілітарну силу в той час, як денікінська армія вже відступала на цілому большевицькому фронті, представляючи собою здеморалізовану отару". ("Літопис Червоної Калини", 1930).

Згідно з доповненням із Денікіном, УГА відійшла із спільного з армією УНР фронту для зосередження в районі м. Винниця. На протиденікінському фронті залишилася сама Наддніпрянська армія, подвійно загрожена: обходом на тому відтинку фронту, що його займала УГА, і ударом Добровольчої армії, зміцненої силами, що їх знято з фронту проти УГА. В наслідок такого фатального становища на фронті, залишеної на призволяще, Армії УНР, дійшло до катастрофи.

Ген. Удовиченко так характеризує тогочасну ситуацію на наддніпрянському фронті: "Під ударами Добрармії, фізичні сили Української Армії були остаточно зломлені, але дух був твердий. Рештки бійців, хоч і босі й голі, голодні, без амуніції, рішили не здаватись на ласку ворога, а битись до останнього. Шляхи відступу Української Армії являли з себе жахливу картину. На возах везли тисячі хворих на тиф, прикритих тільки дірявими шинелями."

Гармати, що їх голодні коні не мали сили тягнути далі, залишали по дорозі, знявши з них перед тим колеса і замки, а знявши, топили, якщо було де. Під час відпочинку 3-ої дивізії в Фельштині, рештки 4-го гарматного полку реорганізовано в батерію з 5-ох гармат. До батерії доходили 2 важкі скоростріли на тачанках, кухня, 15 возів для хворих козаків і 68 коней. К-ир батерії сот. В. Зарицький, молодших старшин — 7, підстаршин і гармашів — 75. Це було все, що залишилося від 4-го гарматного полку. З решти 3-ої гарматної бригади (без гармат) зформовано кінний відділ, на чолі з полк. Г. Чижевським. Хворих коней і різне військове майно, що його не було як везти далі, роздавали селянам за опіку над залишеними в їхніх хатах хорими, або нездібними, з огляду на виснаження, на дальшу мандрівку, козаками.

У Фельштині повернув до полку з Винницького шпиталю, з іще не зовсім вилікуваною раною, полк. Вишнівський і обняв команду над 7-им Синім полком. Армія безперестанно відходила, лише "огризаючись", щоб, спинивши на короткий час ворога, дати можливість тиловим частинам і обозам спокійніше відходити. Після розпачливих спроб затримати ворога перед Проскуровом і Староконстянтиновом, армія залишила ці міста і спрямувала свій рух до району м. Любар. З Фельштина 3-тя дивізія рушила похідним порядком у тому ж напрямі, через Старокостянтинів — остропіль. Загальне становище армії виглядало трагічно-безнадійним. Почуття безнадійности тяжіло над вояками армії УНР, але не зламало їх ані духово, ані морально.

Під час відступу в Старокостянтинові відбулася військова нарада, з участюГоловного Отамана і Командувача армією, отамана В. Сальського. Під час наради виступив із промовою к-ир Гадамаків, відомий авантюрник "батько-отаман" Омелько Волох, закликаючи до визнання радянської влади й союзу з большевицькою Москвою. Петлюра перевав промову. Серед командного складу вибухло голосне обурення. Полк. Дубовий, відкликавши декого з командирів полків, запропонував не випустити Волоха з наради живим. Полк. Жупінас погодився забити зрадливого авантюрника. З готовим до стрілу револьвером, він чекав на Волоха при виході з залі нарад … ЗЗнайшовся хтось, що шепнув про це Волохові. Той кинувся до Петлюри з благанням рятувати його життя… Старий сентимент Петлюри до Волоха, ще з того часу, коли Петлюра був командиром Слобідського Кошу, а Волох — командиром Гайдамаків у Коші, вдруге врятував зрадникові життя. Перший раз у березні 1919-ого рю, коли Волох перейшов був на радянську платформу, видав "універсал" проти Директорії і хотів перетягнути на бік большевиків увесь Запорізький корпус. Рішучий спротив корпусу став цьому на перешкоді, але Волохові минуло це безкарно. Справу затушовано. Не було ані слідства, ані воєнного суду, хоч зрада каралася смертю…

Зображення


Цікаво було б глянути на не обрізаний скан, там де має бути підпис.
Ніде крім російських ресурсів цей документ більше побачити не вдалося.
Хоча він зрештою і не являється чимось нереальним, з огляду на ту ситуацію, що склалася на той час.

[Джерело - ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ|Українське військо 1917—1923]

Відповісти

Повернутись до “Зятківці”